Цінності, як відбитки пальців, у кожного свої… Коштовності, дороге вбрання, брендові швейцарські годинники Rolex або Patek Philippe, подарована білосніжна троянда з загубленими краплинками роси між пелюстками, погляд, який потопає в синій безодні очей коханого, теплі слова… Їх безліч! І всі їх об’єднує Краса, яка особливо, по-своєму приваблює та бентежить нас. Але мить… і так легко все втрачається, вщент розбивається!.. З легкістю кульбаби та “цінність” миттєво розлетиться десь, загубитися в нашій пам’яті, або застрягне гострою скалочкою у серці та буде точити нашу Надію та Сподівання, а може кине якір та осяде десь у потаємному куточку зболілої душі…
У наш час люди всьому знають ціну, вимірюють золотими злитками, діамантами, хутром, яхтами, вбачають у тому вишуканість і блиск. Вони є “модними колекціонерами”. Але нічого не вміють цінувати.
Краса є в усьому, але не всім її дано бачити. Голос її звучить тихо: він занурюється у наш мозок подібно аромату найвитонченішого парфума, полонить душу, викликає емоції.
Прагнення приєднатися до Краси відбувається через мову, через її міцні якості. Людина може передати на холсті глибину кольору в монохромному зображенні, але не може знайти стільки кольорових відтінків, щоб описати, передати словами всіх барв рідної мови. Її красу треба чути, відчувати, вивчати, знати. Саме рідною мовою всі бурі та грози, всі миті щастя та любові виграють різними напівтонами.
Краса її живе у творах письменників, що є підґрунтям для української літературної мови. Вона є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим засобом, що виховує нас, формує найкращі фібри душі. Адже саме ця скарбниця складається з плодів сердечних мук, страждань, мелодій душі, слідів пережитої радості, щасливих моментів. Усе це зберігається у душі рідної мови.
Напередодні Дня української мови із превеликим задоволенням учні 10 класу спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 96 ім. О. К. Антонова відвідали Театр юного глядача. Драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки і є тією окрасою рідної мови. Вона просто полонила юнацькі серця! Фраза “Навіть погляду зі сцени не хотілося відвести” говорить про те, що дійсно вистава була КЛАСНА!
Яка сила і міць у слові Лесі Українки! Яке прагнення донести Красу українського слова, її глибинність думок, опоетизованість образів. А гра акторів заслуговує на повагу! З перших хвилин динаміка, експресія Мавки запала в душу. Ота вірність Перелесника з його “вогненними драконами”, правдивість “Того, що греблю рве” просто полонили серця дівчат із перших хвилин!
Такими чуттєвими, ніжними, відвертими, трепетними були діалоги Мавки та Лукаша, викликали на вустах мимовільні посмішки та здивування, аналіз емоцій та дій, синтез філософії мінливості життя.
Ой як же чисто та віддано покохала Мавка того Лукаша! Чому ж він так одразу “здався”, не мав своєї точки зору, слухав ту матір та Килину!
У драмі-феєрії вбачається Краса людських взаємин, той сміливий порив до щастя, незбагненна сила великого кохання — найцінніше з найціннішого в житті людини в усі часи існування людства! Ось до чого може призвести кохання! Страх показує нам один світ, а кохання — інший. Саме ми вирішуємо, який світ реальний. І саме ми вирішуємо, в якому світі нам жити…
Темрява… Морок…
І ось знову Лукаш починає грати тієї пісні на сопілці… Тьмяний зимовий день змінюється на ясну весняну ніч… Мавка спалахує давньою красою в зорянім вінці… Лукаш, ніби прокидається від того марення без коханої, лине до Мавки… І тут справжній білий квіт, який злітає згори, огортає закохану пару, переходить у заметіль почуттів. З неба падає, падає, падає сніг… І Лукаш, прихилившись до берези, з посмішкою на вустах завмирає…
І не дарма вважають “Лісову пісню” діамантовим вінцем Лесі Українки. Жодна туга перемогти не повинна високої мрії, Краси!
Кохання не потрібно шукати. Воно не навколо нас, а в середині нас. І якщо ти створив у своїй душі простір для кохання, воно обов’язково прийде і навіки оселиться у твоєму серці. Адже не краса викликає почуття кохання, а саме кохання змушує нас бачити Красу.
Найкращий подарунок, який дарує нам доля — це люди, які нам дарують книгу з написом простих слів “Спасибі, що ти є”. Ми не знаємо, що буде завтра… Нехай воно просто буде, і нехай у ньому буде все те, що є таким цінним і дорогим для нас. Адже воно окриляє, возвеличує та вабить до нас оточення…
А цінності, як відбитки пальців, у кожного свої…
Світлана Олександрівна Міненко,
учитель української мови та літератури
